Позиції Верховного суду України

16.01.2019

Якщо предметом спору є недійсність договору і такий договір визнається недійсним з моменту вчинення, Велика Палата ВС вказала, що укладення сторонами додаткової угоди про припинення такого договору та повернення майна не може розцінюватися як підстава для припинення провадження у справі у зв’язку з відсутністю предмета спору (п. 1-1 ч. 1 ст. 80 Господарського процесуального кодексу України у редакції, чинній на момент винесення оскаржуваного рішення). Розірвання сторонами договору, виконаного повністю або частково, не позбавляє сторони права на звернення до суду з позовом про визнання такого договору недійсним. Так само поданню відповідного позову не перешкоджає закінчення строку (терміну) дії оспорюваного правочину до моменту подання позову.

Також Велика Палата ВС звернула увагу на те, що чинне законодавство не передбачає визнання недійсним правочину на майбутнє. Отже, висновок суду апеляційної інстанції, який визнав договір оренди недійсним на майбутнє (з моменту набрання законної сили відповідним рішенням суду), є помилковим.

Справа Верховного суду № 905/1227/17 від 27.11.2018

15.01.2019

Тлумачення заповіту судом не повинно змінювати волі заповідача, тобто підміняти собою сам заповіт. Суд не може брати на себе права власника щодо розпоряджання його майном на випадок смерті. Тлумачення заповіту є лише інструментом з’ясування волі заповідача після його смерті.

Неточності та помилки в тексті заповіту щодо адреси нерухомого майна, яке передається у спадщину, за обставин цієї справи не можуть бути усунуті шляхом тлумачення заповіту відповідно до положень статей 213, 1256 ЦК України.

Справа Верховного суду № 335/9398/16-ц від 05.12.2018

14.01.2019

У разі притягнення до відповідальності фізичної особи-підприємця на підставі абзацу другого ч. 2 ст. 265 КЗпП і ч. 3 ст. 41 КУпАП, повністю збігаються суб'єкт відповідальності і вид порушення (допуск працівника до роботи без оформлення трудового договору). Закон не визначає, до якого саме виду юридичної відповідальності належать заходи впливу за правопорушення, передбачені у ч. 2 ст. 265 КЗпП України.

Верховний Суд підсумував, що за допуск фізичних осіб до роботи без оформлення трудового договору підприємця вже притягнуто до адміністративної відповідальності постановою суду, що набрала законної сили. Тому накладення на нього штрафу за те саме правопорушення також постановою Управління Держпраці є притягненням до того самого виду відповідальності за те саме порушення вдруге, що є порушенням ст.61 Конституції України.

Справа Верховного суду № 814/2156/16 від 21.12.2018

10.01.2019

Статтею 9 Закону України «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції» зупинено дію Закону України «Про іпотеку» в частині реалізації права іпотекодержателя на набуття права власності на предмет іпотеки, продаж предмета іпотеки чи його реалізації на прилюдних торгах, а також виселення мешканців із житлових будинків та приміщень, переданих в іпотеку, щодо яких є судове рішення про звернення стягнення на такі об’єкти.

Враховуючи те, що м. Маріуполь включено до переліку населених пунктів, на території яких здійснювалася антитерористична операція, та положення ст. 9 Закону України «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції», виселення мешканців із житлових будинків та приміщень, переданих в іпотеку, щодо яких є судове рішення про звернення стягнення на такі об’єкти, не може здійснюватися до закінчення дії цього Закону.

Справа Верховного суду № 265/4748/16-ц від 28.11.2018

04.01.2019

Визначення адміністративного арешту як виняткового способу забезпечення виконання обов'язків платника податків за своїм змістом охоплює і арешт коштів, і арешт іншого майна.

Підстави для застосування як адміністративного арешту майна, так і арешту коштів на рахунках платника податків є універсальними. Обидва види арешту, за загальним правилом, застосовуються з однакових підстав і розрізняються лише процедурою застосування. Арешт майна, відмінного від коштів – за рішенням керівника податкового органу. Арешт коштів – виключно на підставі рішення суду шляхом звернення контролюючого органу до суду.

Арешт на кошти платника податків накладається за наявності підстав, визначених п. 94.2 ст. 94 ПК України, і не залежить від наявності рішення контролюючого органу про накладення арешту на майно платника податків.

Справа Верховного суду № 820/1929/17 від 27.11.2018

***

Спори про визнання протиправними дій посадових осіб прикордонного загону щодо затримання та обшуку особи поза межами кримінального провадження під час здійснення прикордонного контролю та про стягнення коштів на відшкодування шкоди, завданої протиправними діями посадових осіб, підлягають розгляду відповідно до правил Кодексу адміністративного судочинства України судами адміністративної юрисдикції як такі, що є публічно-правовими за своєю правовою природою.

Справа Верховного суду № 815/3591/17 від 05.12.2018

26.12.2018

Оскільки фермерські господарства є юридичними особами, їхні земельні спори з іншими юридичними особами, зокрема з органом державної влади, щодо користування земельними ділянками, наданими із земель державної або комунальної власності, підвідомчі господарським судам.

Тому, спори юридичних осіб, зокрема органів державної влади та місцевого самоврядування, із фермерськими господарствами мають розглядатися за правилами господарського судочинства.

Справа Верховного суду № 704/29/17-ц від 12.12.2018

24.12.2018

Конституційний суд України встановив невідповідність Конституції України (неконституційність) абзацу другого підпункту 1, абзацу другого підпункту 2, абзаців другого, третього, четвертого підпункту 3 пункту 9 розділу I Закону України „Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України“ від 28 грудня 2014 року № 76–VIII, частини шостої статті 14, частини другої статті 16 Закону України „Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту“ від 22 жовтня 1993 року № 3551–XII, а також вважає за доцільне відтермінувати втрату чинності цими положеннями на три місяці з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність.

Рішення Конституційного суду України № 12-р/2018 від 18.12.2018

***

Визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення шостого речення частини першої статті 13 Закону України „Про психіатричну допомогу“ від 22 лютого 2000 року № 1489–III зі змінами, якими передбачено, що особа, визнана у встановленому законом порядку недієздатною, яка за станом свого здоров’я не здатна висловити прохання або надати усвідомлену письмову згоду, госпіталізується до закладу з надання психіатричної допомоги за рішенням (згодою) органу опіки та піклування, яке ухвалюється не пізніше 24 годин з моменту звернення до цього органу законного представника зазначеної особи і може бути оскаржено відповідно до закону, у тому числі до суду.

Рішення Конституційного суду України № 13-р/2018 від 20.12.2018

21.12.2018

Ордер, виданий відповідно до Закону № 5076-VI, є самостійним документом, що підтверджує повноваження адвоката. Надання договору про правову допомогу, його копії або витягу разом із ордером згідно з чинною редакцією КАС України не вимагається.

Справа Верховного суду № П/9901/736/18 від 05.12.2018

18.12.2018

Витяг з технічної документації про грошову оцінку землі не є рішенням суб'єкта владних повноважень, оскільки не зумовлює виникнення будь-яких прав і обов'язків для осіб, а лише носить інформаційний характер.

Справа Верховного суду № 814/789/17 від 12.11.2018

17.12.2018

Правовий статус Фонду, дає підстави для висновку, що Центр зайнятості, діючи як виконавча дирекція Фонду, як юридична особа публічного права, може бути суб'єктом як публічно-правових, так і приватноправових відносин. При цьому в приватноправових відносинах, зокрема під час здійснення виплат матеріального забезпечення та надання соціальних послуг відповідно до Закону № 1533-III, Центр зайнятості не здійснює функцій суб'єкта владних повноважень у розумінні ст. 3 КАС України (у редакції, чинній на час звернення позивача до суду з позовом).

Отже, спір про стягнення зазначених сум не є публічно-правовим, оскільки виник за участю суб'єкта владних повноважень, який у спірних правовідносинах не здійснює владні управлінські функції.

Справа Верховного суду № 813/9165/13-а від 05.12.2018

12.12.2018

Верховний Суд відмовив у відкритті провадження у справі за позовом ГО «Бюро добрих справ» до Президента України та Верховної Ради України про визнання протиправними дій ВРУ щодо прийняття у першому читанні та за основу законопроектів «Про внесення змін до податкового кодексу України щодо оподаткування акцизним податком легкових транспортних засобів» (реєстраційний № 8487 від 15 червня 2018 року) і «Про внесення змін до Митного кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо ввезення транспортних засобів на митну територію України» (реєстраційний № 8488 від 15 червня 2018 року), визнання цих нормативно-правових актів незаконними та скасування їх.

Верховний Суд дійшов висновку, що юрисдикція адміністративних судів не поширюється на спори про визнання протиправними дій чи бездіяльності, скасування законопроектів, якщо було порушено встановлену Конституцією України процедуру їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності.

Суд зауважив, що Верховна Рада України при розгляді та прийнятті законів, що включає в себе всі стадії законодавчого процесу, не виконує владних управлінських функцій, а реалізовує свої повноваження щодо законодавчої діяльності. Це стосується і повноважень Президента України щодо підписання законів, прийнятих Верховною Радою України.

Суд роз’яснив, що розгляд справи про відповідність Конституції України законів України, якщо була порушена встановлена Конституцією України процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності, а також про вирішення питань про конституційність законів та інших правових актів Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, Верховної Ради АР Крим віднесено до повноважень Конституційного Суду України.

10.12.2018

Ненадання відповіді на заяву, подану в порядку, визначеному Законом України «Про звернення громадян», є бездіяльністю відповідача як суб'єкта владних повноважень при здійсненні ним управлінських функцій, а тому такі справи підлягають розгляду за правилами Кодексу адміністративного судочинства України.

Справа ВП Верховного суду № 820/5416/16 від 31.10.2018

Можливість надання платником податків вичерпного переліку документів на підтвердження правомірності формування та подання податкової накладної прямо залежить від чіткого визначення фіскальним органом конкретного виду критерію оцінки ступеня ризиків. Вживання податковим органом загального посилання на пункт шостий Критеріїв оцінки, без наведення відповідного підпункту, є неконкретизованим та призводить до необґрунтованого обмеження права платника податків бути повідомленим про необхідність надання документів за вичерпним переліком, відповідно до критерію зупинення реєстрації податкової накладної, а не будь-яких на власний розсуд.

Відтак, невиконання податковим органом законодавчо встановлених вимог щодо змісту, форми, обґрунтованості та вмотивованості акта індивідуальної дії призводить до його протиправності.

Справа Верховного суду № 822/1817/18 від 23.10.2018

07.12.2018

Суд, проаналізувавши статтю 6 Закону України "Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності", робить висновок, що відповідач при прийнятті наказу про проведення позапланової перевірки та при фактичному здійсненні такої перевірки вийшов за межі своїх повноважень наданих йому Законом, оскільки стаття 6 Закону містить вичерпний перелік підстав для проведення позапланових перевірок контролюючими органами зазначеними в частині четвертій статті 2 Закону.

Поміж вказаних підстав відсутня така підстава, як проведення позапланової перевірки Держпрацею за ухвалою слідчого судді у кримінальному провадженні.

Отже, дії відповідача щодо проведення позапланової перевірки позивача на підставі ухвали слідчого судді у кримінальному провадженні є незаконними. Враховуючи незаконність проведення позапланової перевірки, припис виданий на підставі такої ухвали також є незаконним та має бути скасований.

Справа ВП Верховного суду № 805/3137/17-а від 19.10.2018

06.12.2018

Конституційним Судом України визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), положення частини десятої статті 133 Закону України „Про судоустрій і статус суддів“ від 7 липня 2010 року № 2453–VІ у редакції Закону України „Про забезпечення права на справедливий суд“ від 12 лютого 2015 року № 192–VІII, за яким „суддя, який не здійснює правосуддя (крім випадків тимчасової непрацездатності, перебування судді у щорічній оплачуваній відпустці), не має права на отримання доплат до посадового окладу“, для цілей застосування окремих положень Закону України „Про судоустрій і статус суддів“ від 2 червня 2016 року № 1402–VІII зі змінами, а саме: частини першої статті 55, частини восьмої статті 56, частин першої, другої статті 89, частини третьої статті 82, частин шостої, сьомої статті 147.

Положення частин третьої, десятої статті 133 Закону України „Про судоустрій і статус суддів“ від 7 липня 2010 року № 2453–VІ у редакції Закону України „Про забезпечення права на справедливий суд“ від 12 лютого 2015 року № 192–VІII, які визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Рішення Конституційного суду України № 11-р/2018 від 04.12.2018

05.12.2018

Зі змісту статті 6 Закону № 3533-VI вбачається обов'язок встановлення відповідними суб'єктами господарювання - газорозподільними організаціями лічильників для такої категорії споживачів природного газу, як населення у вигляді приладів обліку природного газу, що дозволяють визначати обсяги споживання газу кожним окремим споживачем. При цьому таких споживачів не зобов'язано відшукувати джерела фінансування вказаних приладів та робіт, оскільки відповідне фінансування уже закладено у тариф на оплату спожитого газу.

Оскільки позивачі сплачували за газопостачання за встановленими тарифами, в яких були передбачені витрати на встановлення лічильників газу, у тому числі безпосередньо індивідуальних, то відповідач зобов'язаний надавати послуги, які оплачені позивачами, та відповідно до частини першої статті 6 Закону № 3533-VI зобов'язаний забезпечити встановлення лічильників газу для населення, що проживає у квартирах, у яких газ використовується тільки для приготування їжі, - до 01 січня 2018 року, так як розгляд справи по суті завершився до внесення змін щодо строку встановлення лічильників таким споживачам.

Справа ВП Верховного суду № 214/2435/17 від 07.11.2018

Чинним законодавством визначено особливий порядок погашення зобов'язань такого суб'єкта господарювання, як повне товариство. З огляду на положення ст. 124 ЦК України та ст. 74 Закону України "Про господарські товариства" у процедурі добровільної ліквідації такого боржника погашення вимог кредиторів відбувається за рахунок майна боржника, а у разі його недостатності - за рахунок усього майна його засновників, як солідарних боржників.

Справа ВП Верховного суду № 922/3297/16 від 20.09.2018

04.12.2018

За рахунок коштів від продажу заставного майна, які спрямовуються на погашення вимог заставного кредитора в процедурі ліквідації, можливо погасити і витрати, які пов'язані з продажем саме такого заставного майна.

Справа ВП Верховного суду № 904/720/14 від 20.09.2018

Надання згоди Банком не на продаж в цілому, а за умови вчинення певних дій в рамках реалізації майна боржника у вигляді окремого попереднього погодження з Банком початкової вартості предмету застави та інших умов його продажу, є таким, що не відповідає вимогам Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (у редакції Закону від 22.12.2011 № 4212-VI, чинній після 19.01.2013).

Справа ВП Верховного суду № 904/10897/16 від 04.09.2018

Метою аукціону як способу реалізації є, передусім, відчуження майна банкрута за максимальною ціною, яку визначає ринок за умови прозорості та вільної конкуренції, тому початкову чи оціночну вартість майна можна розглядати лише як стартову ціну, яка із першим кроком аукціону втрачає своє значення. При цьому, початкова вартість майна на аукціоні ніяк не впливає на кінцеву ціну реалізації майна, оскільки під час торгів вона може бути як зменшена, так і збільшена. Тобто, ціна майна банкрута формується виходячи зі стану майна, попиту та пропозиції, на які ліквідатор банкрута не має жодного впливу.

Продаж майна боржника цілісним майновим комплексом за сукупною вартістю визнаних вимог кредиторів (ч. 1 ст. 43 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" ) є обов'язковою умовою початку продажу майна боржника. Але законодавцем не визначено в обов'язковому порядку проведення трьох аукціонів з продажу майна цілісним майновим комплексом.

Справа ВП Верховного суду № 5010/1127/2012-Б-25/25 від 25.09.2018

При розгляді поданої на затвердження до господарського суду мирової угоди, укладеної на погоджених між кредиторами та боржником умовах, суду належить перевірити обставини формування комітету кредиторів боржника, як органу колективного представництва усіх кредиторів боржника, з урахуванням можливих змін у структурі реєстру вимог кредиторів боржника під час здійснення процедури банкрутства (змін у персональному складі кредиторів боржника та в обсязі їх вимог до боржника), та надати оцінку повноважності комітету кредиторів, який приймав рішення про підготовку та укладення мирової угоди у справі про банкрутство.

Справа ВП Верховного суду № 918/2067/14 від 04.09.2018

03.12.2018

Оскільки чинним законодавством не врегульовано порядку судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання зведеного виконавчого провадження, у якому об'єднано виконання судових рішень, ухвалених судами за правилами різних юрисдикцій, у такому випадку застосовується частина перша статті 287 КАС України і вказані справи слід розглядати за правилами адміністративного судочинства.

Справа ВП Верховного суду № 927/395/13 від 17.10.2018

Позовна давність у випадках, коли з позовом до суду звертається прокурор в інтересах відповідного органу (підприємства), обчислюється від дня, коли про порушення свого права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися саме позивач (відповідний орган), а не прокурор.

Справа ВП Верховного суду № 648/2419/13-ц від 31.10.2018

29.11.2018

За висновками Верховного Суду, прокурор може представляти інтереси держави в суді у виключних випадках, які прямо передбачені законом. При цьому виключні випадки суди мають оцінювати, зважаючи на наявність (обґрунтованість прокурором) порушення або загрози порушення інтересів держави.

Правова позиція Верховного Суду базується на тому, що захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб'єкти владних повноважень, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор відповідно до ч. 3 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" виконує субсидіарну роль, замінюючи в судовому провадженні відповідного суб'єкта владних повноважень (орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження), який або відсутній, або всупереч вимог закону не здійснює захисту чи робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб'єктом, і які є підставами для звернення прокурора до суду.

Справа ВП Верховного суду № 4/166"Б" від 02.10.2018

28.11.2018

Факт перебування платників єдиного внеску на обліку в органах доходів і зборів, розташованих на території населених пунктів, де проводиться антитерористична операція, є підставою для незастосування до них заходів впливу та стягнення за невиконання обов’язків платника єдиного внеску з огляду на пряму дію норми Закону України від 8 липня 2010 року № 2464-VI «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування», яка забороняє притягнення до відповідальності за невиконання обов’язків платника єдиного внеску.

Справа ВП Верховного суду №812/292/18 від 06.11.2018

***

Спір між міською радою та фізичною особою – підприємцем про стягнення безпідставно збережених коштів у вигляді несплаченої орендної плати за користування земельною ділянкою без укладення договору оренди або наявності правовстановлюючих документів не належить до господарської юрисдикції, якщо відповідач не використовує цю земельну ділянку в господарській діяльності.

Справа ВП Верховного суду №922/2972/17 від 17.10.2018

***

Спір, пов'язаний зі стягненням відділеннями Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України із суб'єкта господарювання, який ліквідується згідно з рішенням його засновників (платоспроможної юридичної особи), страхових платежів, капіталізованих на майбутні періоди, з метою їх подальшої виплати потерпілим особам, належить до юрисдикції адміністративних судів.

Справа ВП Верховного суду №822/1544/16 від 17.10.2018

26.11.2018

У спорах про скасування державної реєстрації права оренди на земельну ділянку незалежно від того, чи порушує позивач питання правомірності укладення цивільно-правової угоди, на підставі якої здійснено оспорюваний запис, вирішення такого спору вплине на майнові права тієї особи, щодо прав якої здійснено оспорюваний запис у державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Такий спір є спором про цивільне право на одну й ту ж земельну ділянку.

Справа ВП Верховного суду № 823/2042/16 від 04.09.2018

***

Конституційний Суд України дійшов висновку, що положення частини першої статті 294, статті 326 Кодексу, якими передбачено, що постанова районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду (судді) про застосування адміністративного арешту набирає законної сили в момент її винесення та виконується негайно, встановлюють обмеження прав на судовий захист та апеляційний перегляд справи.

Рішення Конституційного суду України № 10-р/2018 від 23.11.2018

***

Конституційний суд України визнав таким, що відповідає вимогам статей 157 і 158 Конституції України, законопроект про внесення змін до Конституції України (щодо стратегічного курсу держави на набуття повноправного членства України в Європейському Союзі та в Організації Північноатлантичного договору).

Висновок Конституційного суду України № 3-в/2018 від 22.11.2018

21.11.2018

12 вересня 2018 року Великою Палатою Верховного Суду розглянуто справу № 523/6472/14-к, в якій висловлено правову позицію про те, чи є нероз'яснення обвинуваченому права на суд присяжних безумовною підставою для скасування вироку та чи вправі касаційний суд розглядати питання, які не ставилися сторонами перед судами попередніх інстанцій.

Велика Палата дійшла висновку, що роз'яснення обвинуваченому права на суд присяжних поза межами підготовчого провадження, але до завершення судового розгляду, не завжди має визнаватися судами вищих інстанцій безумовною підставою для скасування вироку.

Однак для залишення судових рішень у силі в кожному конкретному випадку необхідні дані, які би з достатньою переконливістю свідчили про відсутність в особи перешкод у реалізації свого права на особливий порядок судового розгляду попри зазначений недолік. За наявності обґрунтованих підстав для висновку, що в результаті роз'яснення права на суд присяжних на стадії судового розгляду обвинувачений мав реальну можливість ефективно скористатися ним, суд касаційної інстанції вправі не визнати відсутність роз'яснення такого права прокурором при направленні обвинувального акта до суду і судом у підготовчому судовому засіданні безумовною підставою для скасування вироку. Вирішуючи це питання, суду належить виходити з того, чи забезпечили фактично застосовані час і спосіб роз'яснення обвинуваченому права на суд присяжних можливість його реалізації.

Поставлені у касаційних скаргах питання, що належать до предмету перевірки касаційного суду згідно з частиною першою статті 438 КПК і спрямовані на покращення правового становища особи, яка піддається кримінальному переслідуванню, мають вирішуватися судом касаційної інстанції по суті незалежно від того, чи ставили їх сторони перед судами попередніх інстанцій.

20.11.2018

16 травня 2018 року Великою Палатою Верховного Суду розглянуто справу № 686/21962/15-ц про стягнення на підставі статті 625 ЦК України 3 % річних та інфляційних втрат, нарахованих за невиконання грошового зобов'язання щодо відшкодування матеріальних збитків і моральної шкоди, підтверджених вироком суду.

Завдання майнової (матеріальної) і моральної шкоди породжує зобов'язання між особою, яка таку шкоду завдала, та потерпілою особою. Залежно від змісту такого зобов'язання воно може бути грошовим або негрошовим.

За змістом статей 524, 533 -535 і 625 ЦК України грошовим є зобов'язання, виражене у грошових одиницях (національній валюті України чи у грошовому еквіваленті зобов'язання, вираженого в іноземній валюті), що передбачає обов'язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов'язку. Тобто, грошовим є будь-яке зобов'язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов'язок боржника з такої сплати.

Згідно з частиною другою статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Стаття 625 ЦК України розміщена у розділі І "Загальні положення про зобов'язання" книги 5 ЦК України. Відтак, приписи розділу І книги 5 ЦК України поширюються як на договірні зобов'язання (підрозділ 1 розділу III книги 5 ЦК України), так і на недоговірні (деліктні) зобов'язання (підрозділ 2 розділу III книги 5 ЦК України).

Отже, у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання незалежно від підстав його виникнення. Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов'язань.

Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновків Верховного Суду України, викладених у:

Постанові від 20 січня 2016 року у справі № 6-2759цс15, який полягав у тому, що правовідносини, що виникають з приводу виконання судових рішень, врегульовані Законом України "Про виконавче провадження", і до них не можуть застосовуватися норми, що передбачають цивільну-правову відповідальність за невиконання грошового зобов'язання (стаття 625 ЦК України );

Постанові від 2 березня 2016 року у справі № 6-2491цс15, який полягав у тому, що дія статті 625 ЦК України поширюється на порушення грошового зобов'язання, яке існувало між сторонами до ухвалення рішення суду, а частина п'ята статті 11 ЦК України не дає підстав для застосування положень статті 625 ЦК України у разі наявності між сторонами деліктних, а не зобов'язальних правовідносин.

19.11.2018

18 квітня 2018 року Великою Палатою Верховного Суду розглянуто справу №569/1111/16-к, в якій прийнято правову позицію щодо застосування норми права (кваліфікуючої ознаки "проникнення у житло, інше приміщення чи сховище" в складі кримінального правопорушення, передбаченого частиною 3 статті 187 КК України )

Проникнення як кваліфікуюча ознака розбою передбачає, що особа потрапила у житло, інше приміщення чи сховище незаконно, тобто за відсутності права перебувати в місці, де знаходиться майно (всупереч волі законного володільця, шляхом обману, за відсутності визначених законом підстав чи на порушення встановленого законом порядку). При цьому незаконність проникнення стосується самого факту потрапляння до житла, іншого приміщення чи сховища або перебування в ньому під час вчинення розбою. Спосіб проникнення (застосування фізичних чи інтелектуальних зусиль) принципового значення для встановлення кваліфікуючої ознаки "проникнення" не має.

При вирішенні питання про застосування кваліфікуючої ознаки "проникнення у житло, інше приміщення чи сховище" в складі кримінального правопорушення, передбаченого частиною 3 статті 187 КК України, вирішальне значення мають режим доступу до приміщення (вільний/обмежений) під час вчинення розбою та наявність у особи умислу на незаконне входження (потрапляння) до приміщення або незаконне перебування в ньому з метою заволодіння чужим майном.

15.11.2018

29 серпня 2018 року Великою Палатою Верховного Суду розглянуто справу № 663/537/17, в якій прийнято правову позицію щодо застосування норми права, передбаченої ч. 5 ст. 72 КК України (зарахування строку попереднього ув'язнення у строк покарання).

Положення ч. 5 ст. 72 КК України щодо правил зарахування попереднього ув'язнення до строку позбавлення волі чи інших видів покарань, передбачених у ч. 1 ст. 72 КК України, визначають "інші кримінально-правові наслідки діяння" у розумінні ч. 2 ст. 4 КК України.

Якщо особа вчинила злочин в період з 24 грудня 2015 року до 20 червня 2017 року (включно), то під час зарахування попереднього ув'язнення у строк покарання застосуванню підлягає ч. 5 ст. 72 КК України в редакції Закону № 838-VIII (пряма дія Закону № 838-VIII ).

Якщо особа вчинила злочин в період до 23 грудня 2015 року (включно), то під час зарахування попереднього ув'язнення у строк покарання застосуванню підлягає ч. 5 ст. 72 КК України в редакції Закону № 838-VIII (зворотна дія Закону № 838-VIII як такого, який "іншим чином поліпшує становище особи" у розумінні ч. 1 ст. 5 КК України ).

Таким чином, якщо особа вчинила злочин до 20 червня 2017 року (включно), то під час зарахування попереднього ув'язнення у строк покарання застосуванню підлягає ч. 5 ст. 72 КК України в редакції Закону № 838-VIII в силу як прямої, так і зворотної дії кримінального закону в часі.

Якщо особа вчинила злочин до 20 червня 2017 року (включно) і щодо неї продовжували застосовуватися заходи попереднього ув'язнення після 21 червня 2017 року, тобто після набрання чинності Законом № 2046-VIII, то під час зарахування попереднього ув'язнення у строк покарання застосуванню підлягає ч. 5 ст. 72 КК України в редакції Закону № 838-VIII. В такому разі Закон № 838-VIII має переживаючу (ультраактивну) дію. Застосування до таких випадків Закону № 2046-VIII є неправильним, оскільки зворотна дія Закону № 2046-VIII як такого, що "іншим чином погіршує становище особи", відповідно до ч. 2 ст. 5 КК України не допускається.

Якщо особа вчинила злочин, починаючи з 21 червня 2017 року (включно), то під час зарахування попереднього ув'язнення у строк покарання застосуванню підлягає ч. 5 ст. 72 КК України в редакції Закону № 2046-VIII (пряма дія Закону № 2046-VIII ).

12.11.2018

01 листопада 2018 року Верховним Судом постановлено рішення № 0640/3835/18, яке є зразковим для справ, у яких предметом спору є перерахунок розміру щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці, який вийшов у відставку до 30.09.2016 та не проходив кваліфікаційне оцінювання.

Суд дійшов висновку, що для застосування частини 4 статті 143 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 02.06.2016 з метою перерахунку розміру щомісячного довічного грошового утримання суддів, які пішли у відставку до набрання чинності Законом України "Про судоустрій і статус суддів" № 1402-VIII від 02.06.2016, тобто до 30.09.2016, "відповідною" є посада судді, який працює в тому самому суді до проходження кваліфікаційного оцінювання. Відповідно до пункту 23 розділу ХІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону від 02.06.2016 такий суддя отримує суддівську винагороду, визначену відповідно до положень Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 07.07.2010 (стаття 133).

Відтак, посада судді, який вийшов у відставку до 30.09.2016, не є "відповідною", рівнозначною посаді судді того самого суду, який пройшов кваліфікаційне оцінювання, підтвердив здатність здійснювати судочинство і продовжує працювати у цьому суду.

07.11.2018

23 жовтня 2018 року Верховним Судом розглянуто справу № 804/6992/15 щодо невключення особи до переліку вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладом у банку за рахунок коштів ФГВФО.

Відповідач протиправно не включив позивача до переліку та загального реєстру вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів ФГВФО, оскільки таке невключення суперечить вимогам Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» та порушує право позивача на отримання гарантованої суми вкладу.

Неправомірна бездіяльність відповідача проявилася у тому, що усупереч імперативним вимогам ч. 3 ст. 26 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (тут і далі – у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин; Закон № 4452-VI) відповідач у триденний термін не сформував переліку вкладників, кошти яких не підлягають відшкодуванню Фондом, і така неправомірна бездіяльність призвела до того, що позивач був позбавлений власності, а саме права на грошові кошти, які було передані банку відповідно до договору банківського вкладу.

Крім того, суд зазначив, що правочини (у тому числі договори) неплатоспроможного банку є нікчемними, зокрема, з підстав укладення банком правочинів (у тому числі договорів), умови яких передбачають платіж чи передачу іншого майна з метою надання окремим кредиторам переваг (пільг), прямо не встановлених для них законодавством чи внутрішніми документами банку (п. 7 ч. 3 ст. 38 Закону № 4452-VI).

Системний аналіз наведених правових норм дає підстави дійти до висновку про те, що при виявленні нікчемних правочинів Фонд, його уповноважена особа чи банк не наділені повноваженнями визнавати правочини нікчемними. Правочин є нікчемним відповідно до закону, а не на підставі рішення уповноваженої особи Фонду. Такий правочин є нікчемним з моменту укладення в силу закону (частини другої статті 215 ЦК України та частини третьої статті 38 Закону №4452-VI) незалежно від того, чи була проведена передбачена частиною другою статті 38 цього ж Закону перевірка правочинів банку і прийняте відповідне рішення. Наслідки нікчемності правочину також настають для сторін у силу вимог закону. При цьому, перелік передбачених частиною третьою статті 38 Закону № 4452-VI підстав, за яких правочини (у тому числі договори) неплатоспроможного банку є нікчемними, є виключним. Положення статті 228 ЦК України не можуть бути застосовані уповноваженою особою Фонду при вирішення питання щодо віднесення правочинів до нікчемних для розширення переліку підстав нікчемності, визначених у частині третій статті 38 Закону № 4452-VI.

06.11.2018

10 жовтня 2018 року Донецьким апеляційним судом розглянуто справу №227/1505/18 щодо договору міни земельної ділянки на земельну ділянку.

Відповідно до умов договору, ОСОБА_4 передав у власність TOB "Агрофірма "Каравай", належну йому на праві власності земельну ділянку площею 9,49 га, за цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Взамін, TOB "Агрофірма "Каравай" передало у власність ОСОБА_4, належну йому на праві власності земельну ділянку площею 0,1000 га, за цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Зазначений договір міни укладено з грошовою доплатою ОСОБА_3 в розмірі 272 049,70 грн., яку останній отримав у повному обсязі до підписання договору.

Подаючи апеляційну скаргу прокурор зазначає, що спірний договір міни земельних ділянок укладено у період дії заборони на відчуження земельних ділянок та земельних часток, з порушенням вимог п. 15 Перехідних положень Земельного кодексу України, то він не відповідає вимогам закону, а тому має бути визнаний недійсними.

Апеляційний суд вважає, що за основу запровадження заборон на відчуження земель сільськогосподарського призначення взято формальний ("до набрання чинності законом про обіг земель сільськогосподарського призначення"), а не змістовний критерій, який є обов'язковим для встановлення відповідності таких заборон принципу верховенства права.

За основу запровадження заборон на відчуження земель сільськогосподарського призначення взято формальний ("до набрання чинності законом про обіг земель сільськогосподарського призначення"), а не змістовний критерій, який є обов'язковим для встановлення відповідності таких заборон принципу верховенства права.

Незважаючи на те, що втручання у здійснення права власності передбачено законодавчим актом (пункти 14, 15 розділу X Земельного кодексу України), таке втручанням не може бути визнано допустимим і пропорційним в розумінні статті 1 Протоколу 1 Конвенції, оскільки відсутність часових меж дії норм-заборон пунктів 14, 15 розділу X Земельного кодексу України, які було запроваджено у 2001 році, підриває ідею правової визначеності (передбачуваності) та принцип верховенства права. Таке втручання держави в реалізацію права власності фізичних та юридичних осіб на землю також є непропорційним, оскільки, незважаючи на те, що власники земельних ділянок та паїв несуть реальні економічні збитки (неринкова орендна плата, неможливість розпорядження своїм майном), такі обмеження не супроводжується будь-яким відшкодуванням з боку держави.

Межі втручання законодавчого органу в сферу права приватної власності та свободи підприємницької діяльності у вигляді обмежень і заборон в їх системно-логічному зв'язку із нормою частини 1 статті 8 Конституції України, якою проголошено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права, повинні відповідати критерію пропорційності як елементу верховенства права.

При здійсненні оцінки пропорційності слід визначити, чи можливо досягти легітимної мети, що переслідується, за допомогою заходів, які були б менш обтяжливими для прав та свобод людини. Обмеження не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж необхідно для реалізації поставленої мети.

Отже, заборона внесення права на земельну частку (пай) до статутних капіталів господарських товариств та відчуження земельних ділянок, яка діє з 2001 року, є непропорційним обмеженням права приватної власності на землю та права на підприємницьку діяльність.

05.11.2018

09 жовтня 2018 року Верховним Судом розглянуто справу № 758/13213/15 щодо касаційної скарги на ухвалу апеляційного суду про відмову у відкритті провадження за заявою про перегляд за нововиявленими обставинами іншої ухвали цього ж суду.

Останнім судовим рішенням клопотання особи про направлення кримінального провадження за обвинуваченням її у вчиненні злочину, передбаченого ч. 3 ст. 185 Кримінального кодексу України (крадіжка), з одного місцевого суду на розгляд до іншого залишено без задоволення.

ВС дійшов висновку, що касаційна скарга заявниці не підлягає задоволенню з огляду на таке.

З системного аналізу змісту глави 34 КПК та загальних засад кримінального провадження випливає, що кримінальне провадження за нововиявленими обставинами являє собою форму перегляду рішень судів, які набрали законної сили. За своїм змістом ця стадія кримінального процесу виступає як механізм, що доповнює звичайні заходи забезпечення правосудності судових рішень у кримінальних провадженнях. Цей вид провадження має резервне значення та використовується лише у випадках, коли вичерпані всі інші допустимі засоби процесуально-правового захисту. Аналіз нововиявлених обставин, перелік яких наведено у ч. 2 ст. 459 КПК, надає можливість визначити, що жодна з таких обставин не може бути зафіксована ухвалою апеляційного суду про передачу провадження з одного суду до іншого.

Зміст означеної ухвали, постановленої у порядку цієї глави полягає в реалізації специфічної процедури щодо передачі провадження на розгляд до конкретного суду у випадках, передбачених КПК.

Отже, оскарженою ухвалою не може бути зафіксовано юридичний факт, який може розглядатись у подальшому як нововиявлена обставина. А тому, ухвали, постановлені на даній стадії, не належать до судових рішень, що можуть бути переглянуті за нововиявленими обставинами відповідно до ч. 1 ст. 459 КПК.

За змістом кримінального процесуального закону за нововиявленими обставинами можуть бути переглянуті тільки рішення суду, що набрали законної сили і якими закінчено розгляд провадження.

Враховуючи вищенаведене, колегія суддів приходить до висновку, що ухвала Апеляційного суду міста Києва від 18 травня 2017 року, винесена в порядку ст. 34 КПК, у загальному розумінні кримінального процесуального закону, не є тим остаточним рішенням, що може бути оскаржено за нововиявленими обставинами відповідно до глави 34 КПК.

01.11.2018

09 жовтня 2018 року Верховним Судом розглянуто справу № 688/1744/16-к щодо вчинення злочину, передбаченого ч. 2 ст. 289 ККУ (незаконне заволодіння транспортним засобом).

Верховний Суд скасував вирок місцевого та ухвалу апеляційного судів, на підставі ч. 4 ст. 289 КК України звільнив чоловіка від кримінальної відповідальності та закрив щодо нього кримінальне провадження.

Так, колегія суддів ККС ВС вказала, зокрема, на те, що, визнавши громадянина винуватим у вчиненні згаданого злочину, суд не врахував наявність підстав для звільнення його від кримінальної відповідальності, передбачених ч. 4 ст. 289 КК України.

В ч. 4 ст. 289 КК України не вказується на обов’язкову послідовність вчинення відповідних дій, які становлять умови застосування цього виду звільнення. Отже, послідовність вчинення відповідних дій не може впливати на застосування судом до особи ч. 4 ст. 289 КК України, оскільки цей спеціальний вид звільнення імперативний та безумовний і пов’язаний з позитивною посткримінальною поведінкою винного.

Тому факт повідомлення потерпілим у правоохоронні органи про повернення йому ТЗ та відшкодування збитків не є визначальним у встановленні такої умови застосування спеціального виду звільнення особи від кримінальної відповідальності, як добровільна заява в правоохоронні органи про вчинення незаконного заволодіння ТЗ. Визначальними тут є дві складові: підтвердження, що заява винної особи до правоохоронного органу була добровільною, та проміжок часу, в який це відбулося.

Вказана вище умова означає, що особа без будь-якого зовнішнього примусу безпосередньо або за допомогою інших осіб добровільно в будь-якій формі (усній, письмовій, за допомогою засобів зв'язку тощо) повідомляє правоохоронним органам про те, що нею вчинене незаконне заволодіння транспортним засобом. При цьому ініціатива може виходити не лише від винного, але й від інших осіб, наприклад, його родичів чи близьких. Однак саме рішення про добровільну заяву винний повинен прийняти самостійно, усвідомлюючи, що на той момент його ще не викрито у вчиненні кримінального правопорушення (суб'єктивний критерій добровільності).

Оскільки законом не зазначено, коли саме особа має пред'явити заяву про вчинений злочин правоохоронним органам, тому можна вважати, що добровільну заяву в правоохоронні органи про вчинення кримінального правопорушення (юридичний факт, що за наявності інших умов припиняє відповідні кримінально-правові відносини) винний має зробити тільки в певний проміжок часу. Початковим моментом при цьому є вчинення особою злочину, передбаченого ст. 289 КК, а кінцевим моментом є час, з якого особі достеменно стало відомо про її викриття правоохоронними органами, що не пов'язане з її добровільними діями щодо повернення транспортного засобу власнику та відшкодуванням завданих збитків, але до вручення особі письмового повідомлення про підозру (часовий критерій добровільності).

31.10.2018

03 жовтня 2018 року Верховним Судом розглянуто справу № 904/9726/17 про визнання недійсним договору на виготовлення проектно-кошторисної документації.

Позовні вимоги обґрунтовані порушенням відповідачами рішення міської ради № 6/67 у частині непроведення процедури закупівлі в системі електронних державних закупівель товарів та послуг «ProZorro» при укладенні спірного договору.

Місцевий господарський суд рішенням, залишеним без змін постановою суду апеляційної інстанції, відмовив у задоволені позовних вимог. Рішення судів першої та апеляційної інстанцій мотивовані тим, що: рішення Дніпропетровської міської ради від № 6/67 суперечить вимогам Закону України «Про здійснення державних закупівель», а саме ч. 1 ст. 2; вартість робіт за договором з урахуванням ПДВ становить 1 479 998, 40 грн, тому з огляду на вимоги ч. 1 ст. 2 Закону України «Про здійснення державних закупівель» електронні державні закупівлі в системі «ProZorro» проводити не потрібно.

Залишаючи без змін рішення місцевого та постанову апеляційного господарських судів, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду виходив із того, що позивач при зверненні до суду з позовом про визнання недійсним договору повинен довести наявність тих обставин, з якими закон пов’язує визнання угод недійсними, а також наявність у позивача порушеного права чи інтересу в результаті укладення спірного правочину.

Суди попередніх інстанцій встановили, що правові та економічні засади здійснення закупівель товарів, робіт і послуг за державні кошти встановлені Законом України «Про здійснення державних закупівель» (у редакції, чинній на момент проведення процедури закупівлі та укладання договору).

У розумінні положень зазначеного Закону державна закупівля – це придбання замовником товарів, робіт і послуг за державні кошти у порядку, встановленому цим Законом; замовники – це розпорядники державних коштів, які здійснюють закупівлю в порядку, визначеному цим Законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 Закону України «Про здійснення державних закупівель» цей Закон застосовується до всіх замовників та закупівель товарів, робіт і послуг за умови, що вартість закупівлі товару (послуги) дорівнює або перевищує 200 тис. грн, а робіт - 1 мільйон 500 тис. грн.

Отже, оскільки відповідно до умов спірного договору вартість робіт з урахуванням ПДВ становить 1 479 998, 40 грн, то згідно з ч. 1 ст. 2 Закону України «Про здійснення державних закупівель» електронні державні закупівлі в системі «ProZorro» проводити не потрібно. Тобто при укладенні спірного договору сторони дотримали норми чинного законодавства: зміст правочину не суперечить законодавству, а також моральним засадам суспільства; волевиявлення сторін було вільним і відповідало їх внутрішній волі; спірний договір укладений у письмовій формі, підписаний уповноваженими особами та завірений печатками, відповідно до законодавства; правочин спрямований на реальне настання правових наслідків.

24.10.2018

Велика Палата Верховного Суду розглядаючи справу № 444/9519/12 про стягнення заборгованості за кредитним договором, вірішила відійти від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 2 грудня 2015 року у справі № 6-249цс15, який уможливив стягнення процентів за кредитом і пені за процентами у межах позовної давності, обчисленої за три роки (для процентів) й один рік (для пені) до дня звернення до суду.

За змістом статті 526, частини першої статті 530, статті 610 та частини першої статті 612 ЦК України для належного виконання зобов'язання необхідно дотримувати визначені у договорі строки (терміни), зокрема щодо сплати процентів, а прострочення виконання зобов'язання є його порушенням.

Відповідно до частини першої статті 1048 та частини першої статті 1054 ЦК України кредитодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми кредиту, розмір і порядок одержання яких встановлюються договором. Отже, припис абзацу 2 частини першої статті 1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики у разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами строку кредитування.

Після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється. Права та інтереси кредитодавця в охоронних правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання.

Якщо кредитний договір встановлює окремі зобов'язання, які деталізують обов'язок позичальника повернути борг частинами та передбачають самостійну відповідальність за невиконання цього обов'язку, то незалежно від визначення у договорі строкукредитування право кредитодавця вважається порушеним з моменту порушення позичальником терміну внесення чергового платежу. А відтак, перебіг позовної давності стосовно кожного щомісячного платежу у межах строку кредитування згідно з частиною п'ятою статті 261 ЦК України починається після невиконання чи неналежного виконання (зокрема, прострочення виконання) позичальником обов'язку з внесення чергового платежу й обчислюється окремо щодо кожного простроченого платежу.

Встановлення строку кредитування у кредитному договорі, що передбачає внесення позичальником щомісячних платежів, має значення не для визначення початку перебігу позовної давності за вимогами кредитодавця щодо погашення заборгованості за цим договором, а, насамперед, для визначення позичальнику розміру щомісячних платежів. Відтак, за вказаних умов початок перебігу позовної давності не можна визначати окремо для погашення всієї заборгованості за договором (зі спливом строку кредитування) і для погашення щомісячних платежів (після несплати чергового такого платежу).

22.10.2018

01 жовтня 2018 року Верховним Судом розглянуто справу № 689/1980/16-а про скасування постанови в справі про порушення митних правил.

Суть спору полягає в тому, що позивач, будучи власником автомобіля з реєстраційним номером Естонії і не знятого там з реєстрації, 26 лютого 2016 року ввіз цей автомобіль на митну територію України на підставі митної декларації з метою транзиту. Під час судових засідань сам позивач визнав, що ввіз зазначений транспортний засіб для тривалого використання на території України, а режим «транзит» заявив, щоб уникнути необхідності митного оформлення автомобіля та сплати відповідних платежів.

Апеляційний суд, скасувавши постанову суду першої інстанції, відмовив у задоволенні позовних вимог.

Позивач не погодився з таким рішенням і оскаржив його в касаційному порядку, пославшись на Рішення Конституційного Суду України № 1-рп/2015, в якому зазначено, що користування або розпорядження транспортними засобами особистого користування, які ввезені з метою транзиту через митну територію України, не є адміністративним правопорушенням, передбаченим у ч. 2 ст. 469 МК України.

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду визнав, що касаційна скарга підлягає задоволенню.

Як вбачається з оскаржуваної постанови, підставою для її прийняття стало те, що позивач у строки, визначені ст. 95 МК України (для автотранспорту – 10 діб, у разі переміщення в зоні діяльності однієї митниці – 5 діб), автомобіля не вивіз, натомість продовжує ним користуватись як транспортним засобом, митне оформлення якого не закінчено, без дозволу митниці.

Верховний Суд, враховуючи висновок Конституційного Суду України, зазначив, що в ч. 2 ст. 469 МК України чітко визначені дії, бездіяльність та умови, які кваліфікуються як правопорушення щодо товарів, митне оформлення яких не закінчено або які перебувають на тимчасовому зберіганні під митним контролем чи поміщені в режим митного складу. Такий митний режим, як тимчасове ввезення, не зазначений у вказаних положеннях Кодексу.

За таких обставин колегія суддів Касаційного адміністративного суду вважає обґрунтованим висновок суду першої інстанції про скасування оскаржуваної постанови, оскільки в діях позивача відсутній склад порушення митних правил, передбачений ч. 2 ст. 469 МК України.

19.10.2018

19 вересня 2018 року Верховним Судом розглянуто справу № 804/7745/16 про визнання незаконною та скасування постанови про накладення штрафу за порушення законодавства про працю України.

З матеріалів справи вбачається, що під час проведення перевірки з питань додержання КП "Павлоград-Світло" Павлоградської міської ради законодавства про працю та загальнообов'язкового державного соціального страхування за період 2014-2016 роки, за результатами якої складено Акт №169/4.4-2, встановлено, що доплата працівникам за нічний час на підприємстві встановлена та виплачувалась в розмірі 30% згідно штатних розписів, затверджених директором підприємства і погоджених міським головою; за роботу у вечірній час (з 18 до 22 години) доплата працівникам не здійснювалась, що суперечить Додатку 10 до Територіальної галузевої угоди 2014-2015 роки, якою встановлено, що оплата за роботу в нічний час проводиться до 40% (але не менше 35%) годинної тарифної ставки (посадового окладу) за кожну годину роботи в цей час, оплата за роботу у вечірній час (з 18 до 22 години) передбачена у розмірі 20% годинної тарифної ставки за кожну годину роботи.

Позивач вказав на відсутність порушення ним мінімальних державних норм і гарантій в оплаті праці, оскільки працівникам за роботу в нічній час здійснювалася виплата в розмірі 30% годинної тарифної ставки, яка не нижча визначеного КЗпП України 20% мінімуму (ст. 108).

Посилаючись на положення статті 108 КЗпП України та статей 2, 5 Закону України "Про колективні договори і угоди", а також безпосередньо на положення Територіальної галузевої угоди, суд першої інстанції дійшов висновку про порушення позивачем мінімальних державних гарантій при оплаті праці, що відповідає змісту статті 265 КЗпП України, а тому у задоволенні позовних вимог відмовив.

В свою чергу, суд апеляційної інстанції який здійснював перегляд постанови суду першої інстанції, дійшов протилежних висновків, та зазначив, що судом першої інстанції помилково ототожнено гарантії, визначені галузевою угодою, та мінімальні державні гаранті, а тому висновок суду щодо порушення позивачем статті 265 КЗпП України не відповідає фактичним обставинам та не узгоджується з вищенаведеними приписами законодавства, а тому позовні вимоги є обґрунтованими та такими що підлягають до задоволення.

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду пояснив, що за приписами Закону України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» (ст. 17), основні державні соціальні гарантії встановлюються законами. Норми і гарантії в оплаті праці встановлені Законом України «Про оплату праці» (ст. 12) та КЗпП України, і саме вони є мінімальними державними гарантіями.

Отже, державне регулювання оплати праці, що визначено законодавством, полягає, зокрема, у встановленні розміру мінімальної заробітної плати та інших зазначених у законодавстві норм і гарантій оплати праці, в тому числі за роботу в надурочний та нічний час. Поза цими межами здійснюється договірне регулювання оплати праці на основі системи угод, що укладаються на державному (генеральна угода), галузевому (галузева угода), регіональному (регіональна угода) та виробничому (колективний договір) рівнях відповідно до Закону України «Про колективні договори і угоди».

17.10.2018

19 вересня 2018 року Верховним Судом розглянуто справу № 613/788/16-ц щодо припинення постачання електричної енергії.

У лютому 2016 року за відсутності споживача працівники АК «Харківобленерго» склали акт про зрив пломби шафи приладу обліку електроенергії. На підставі цього акта комісія, на засідання якої громадянина не запросили, визначила обсяг недооблікованої електроенергії та її вартість у сумі 51 307,24 грн. У травні 2016 року без належного попередження споживачеві відключили електрику.

Громадянин просив суд визнати такі дії постачальника незаконними, зобов’язати його відновити електропостачання, стягнути з відповідача майнову та моральну шкоду. Районний суд, із рішенням якого погодився апеляційний суд, позов задовольнив частково. Визнав дії АК незаконними та зобов’язав її відновити постачання електроенергії. В задоволенні іншої частини вимог? відмовлено.

Відповідач оскаржив попередні рішення до касаційної інстанції. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Суд звернув увагу на Правила користування електроенергією, затверджені постановою Національної комісії з питань регулювання електроенергетики України від 31 липня 1996 року № 28, та договір між постачальником і споживачем. З їх змісту випливає, що відповідний акт про порушення повинен складатися лише в присутності споживача. Підписання такого акта не менше ніж трьома уповноваженими представниками постачальника допускається лише у разі відмови споживача зробити це.

Відповідач не дотримався встановленого порядку як щодо складання акта про порушення користування електричною енергією, оскільки його складено за відсутності споживача (чи його представника), так і стосовно визначення обсягу недорахованої електроенергії та суми завданих збитків, оскільки позивач не був належним чином повідомлений про засідання комісії.